В ті часи з’явились перші згадки про Полюхів, вони були осадниками із Мозовіі (Польща). Приїхали вони на наші землі в кінці XV століття (1449р.). Вважались “тягловими" селянами, тобто мали коней, волів (тягло). Отримали землі в селі Серники, і не найкращі. Документи свідчать, що ці осадники дуже високо підняли сільське господарство.

Полюхи були не тільки сумлінними господарями, а й стали нести військову службу. Адже на землі Зарічненщини і тоді проходив кордон між князівствами. “У воєнних змаганнях утривалювались границі". На великих просторах граничну лінію творили дикі непрохідні пущі, ніколи не прорубувані. А на поліських багнах все стежило, чи не йде на край воєнна небезпека. Кожна держава стерегла свої межі і не допускала, щоб сусід нарушив її “україну" (крайові землі).

Стародавні документи ймовірно, що події, про котрі згадується, передували повторним королівським привілеям 1537 року, коли лицару гербу “Наленч” і його роду королева виділяє і закріпляє землі в Серниках, а також |підтверджує попередній привілей: служити нам с этой земли их отчизное, на которой отцов своих сидите.
Ця турбота королеви співпала в часі з значними змінами в її житті. Як відомо, у 1536 році король Сигізмунд І, котрий був одночасно князем Литовським, подарував місто Кременець і його околиці своїй дружині Боні. Всю свою увагу і енергію в цей час вона вкладає в те, щоб створити одну з наймогутніших фортець, яка на сотні років займе провідне місце в світовій історії оборонного зодчества. Одночасно Бона слідкує і опікується майбутньою долею свого лицаря гербу “Наленч” Лук’яна Полюховича і його родом.

Полісся має унікальність місцевості, про яку дізнались і здивувались представники української діаспори у Канаді і зацікавилось київське телебачення СТБ. Це явище автохтонності (грецьке - місцевий, корінний). Автохтонне, титульне, автентичне - населення не тільки більше за своєю фізичною чисельністю, але яке зберігає свою історію, традиції, легенди, демонологію та інше. Про це друкується в нашому часописі. Відомо, що по деяких прізвищах можна визначити село, де народилась людина. Так, наприклад, у Дібрівську переважають Ковтуновичі і Смаглюки. У Вовчицях розповсюджене прізвище Швая, в Ноблі - Ходневичі, Куликовичі, в Привітівці - Кириковичі і Хомичі. Але рекордсмени в цьому переліку є Полюховичі. У селі Серники з 3600 жителів це прізвище мають 2800. Таке виняткове явище у наш динамічний час і здивувало українців з Північної Америки. Тому що там 20% жителів будь-якого населеного пункту щорічно залишають його, переїжджаючи туди, де їм краще. Тобто через кілька років практично старожилів залишаються десятки.

Напевно дійсно предки з вічності якимось незбагненним, недосяжним нашому розумінню шляхом вимагають пам'яті про себе і дій від своїх нащадків і, щоб вони пам'ятали, якого вони роду, чому вони ніколи не були кріпаками, а були завади вільні, незалежні і шляхетні, і зобов'язують нас, теперішніх серничан, гідно продовжувати їх славетні традиції. З прадавніх часів серничан називають кунделями (в перекладі кундєль - дворняга), так, дворняга, тобто - охоронець двору, обійстя, а наші предки охороняли кордони свого краю, тієї країни, яка на той час існувала.