Тетяна Полюхович - ведуча, тамада, культорганізатор

Тетяна Полюхович: «Стараюсь максимально себе проявити в усьому»

Тетяна Полюхович – ведуча, тамада, культорганізатор РБК, керівник дитячого фольклорного колективу “Журавлинка” і просто гарна дівчина.

У свої двадцять один Тетяна вже встигла чимало. Виступила не на одній концертній сцені України та за кордоном. Двічі побувала в зоні АТО. Спробувала себе в амплуа ведучої ювілейних церемоній та весільних гостин і навіть створила дитячий фольклорний колектив при районному Будинку культури.

До одинадцятого класу Тетяна навіть гадки не мала, що провідником її життя стане музика. А найголовніше – її до денця душі полонить фольклорне мистецтво. Хоча вокальні дані у дівчинки проявились ще в дитячому садочку. Як каже сама Таня, її відкрила Євгенія Миколаївна Костюкова, тодішній музкерівник садочка «Струмочок». В школі про те якось забулось. А десь після восьмого класу вона зважилась прийняти участь у вокальному конкурсі з нагоди Дня молоді. Вряди-годи ще співала сучасні пісні на шкільних вечорах. Мріяла дівчина про фах працівника дошкільних установ, за прикладом своєї мами Ангеліни Василівни. А в одинадцятому класі, готуючись до випускних урочистостей, їй запропонували виконати пісню з репертуару етно-гурту «Дуліби».

Пісня мені вдалась і ось тоді прийшла в голову ідея спробувати свої сили у фольклорному жанрі, – розповідає Тетяна. – Я вирішила подати документи в Київський національний університет мистецтва і культури. Щоб пройти творчий конкурс, потрібно було мати фольклорний репертуар.

Звернулась за допомогою в Будинок культури. Мені дали диск «Етно-культура Рівненського Полісся». А ще Віталій Павлович Смоляк порадив взяти автентичний костюм Дані Чекун. На свій великий сором, я тоді навіть не знала, хто це. Костюм мені Данія Никифорівна дала. І яким для мене шоком стало повідомлення, що творчий конкурс я здала на 185 балів і стала студенткою факультету музичне мистецтво, фольклорний напрямок. І вже на першому курсі, там, у Києві, я довідалась, хто така Даня Чекун. Це знову для мене стало справжнім шоком, у найкращих його проявах. Я думаю, все в житті не випадково і сорочка Дані Никифорівни стала моїм талісманом, допомогла мені поступити. Хоча до 4 курсу я вагалась, чи фольклор – це справді моє. Тепер розумію – моє! В університеті я співала в гурті «Многая лєта». З цим колективом ми побували на багатьох концертах. Я виступала не лише в Україні, а ще – в Білорусі і Польщі. Під час навчання двічі проходила практику в Зарічненському районному Будинку культури. Мені настільки сподобався колектив цього закладу, що захотілось тут працювати. Після 4 курсу попросилась на роботу, бо ж ще не знала, чи вдасться поступити до магістратури. Конкурс був дуже великий. Але це літо для мене видалось щасливим. По-перше, я тепер культорганізатор Зарічненського РБК. По-друге, я таки поступила до магістратури. А по-третє, попри всі свої страхи, я створила при Будинку культури фольклорний колектив «Журавлинка». І вже за два тижні після щоденних репетицій у нас була прем’єра на святі Зарічного. А потім «Журавлинка» виступала на ювілейних заходах з нагоди 70-річчя бібліотеки і прийняла участь в обласному фестивалі «Журавлина».

Тепер мій страх розвіявся. У мене повірили не лише мої старші колеги з РБК, а й учасниці «Журавлинки». Дівчата навчаються в 9-10 класах. До цього фольклор не співали, лише естрадні пісні. Але захопились ним дуже. У наших планах – відтворення стародавніх звичаїв і обрядів. Ми хочемо продовжувати справу Дані Чекун.

Хочемо показати, наскільки прекрасна автентична пісня, недарма у її справжніх шанувальників, при гарному виконанні, завжди сльози на очах.

Хочеться вірити, що Тетяні та її колективу й справді вдадуться ці задуми і починання. І «Журавлинка», в майбутньому, набуде такої ж слави, яку мають нині народні аматорські колективи РБК «Батьківська хата», «Криниця», «Журавка». До речі, голос Тетяни додав самобутності в колектив «Журавки», дівчина стала його гідним поповненням.

В житті є чимало цікавих моментів, чимало захоплюючих занятть. Мені хочеться максимально проявити свої творчі здібності, – каже Тетяна. – Я пробую не лише співати. Уже два роки поспіль працюю ведучою ювілейних, святкових заходів, спробувала свої сили в амплуа томади. Все почалось з татового ювілею. Родині дуже сподобалось. І я вирішила працювати в цьому напрямі. В Києві провела ряд ювілеїв. Сама шукала замовлення. Мені це вдавалось. А вже в Зарічному взялась за проведення весіль. Напрацювала гарну програму. Хочеться відходити від стереотипу томади і працювати за європейськими традиціями – ведучою весілля. Це трішки інше, ніж томада. Серед новинок, які пропоную в програмі, – коктейль кохання, пісочна церемонія. Дуже хотілося б і якісь штрихи фольклору внести. Щоб, наприклад, був обряд покриття молодої, або ж зняття вельону. Але це – за бажанням наречених.

Добре знаю, що Тетяна вже не один рік, разом зі своїми друзями, приймають участь у зимових колядуваннях. Ініціатором створення гурту «Калецькі колядники» став її старший брат Євгеній. Тож, кожні зимові свята їх чекають у своїх домівках чимало мешканців селища.

Знову ж таки, ми хотіли показати людям, що можна колядувати не лише на кшталт: «Добрий вечір – я прийшов. Дайте гроші – я пішов», а відродити давні народні традиції з фольклорними персонажами.

Тетяні властивий максималізм. Він проявляється у всіх її вчинках, справах. Вона звикла викладатись на всі сто відсотків бо не терпить байдужості. Саме тому на першу ж пропозицію поїхати з концертом в зону АТО відгукнулась відразу.

На війні теж потрібна пісня. Як би це парадоксально не звучало. Якщо мене покличуть знову, без усякого сумніву, я – поїду. Інакше просто не можу.

Це був четвертий курс. 15 жовтня мала заняття з вокалу і моя вчителька запитала, чи не співаю естрадних пісень під мінусовку. А коли почула ствердну відповідь, – запитала, чи не хочу поїхати в зону АТО. Я погодилась. Страху не було. Але те, що потім побачила… – У Тетяни повні очі сліз.

У новинах показують одне. А хлопці в бліндажах, на сирій землі… Ми втрьох дали за два дні чотири концерти. Ще два відмінили, бо почались обстріли. Там не думаєш, як ти співаєш, чи подобається твій спів солдатам. Пісня йде від душі. І розумієш, що ти для них – світлий промінчик на цій війні. А через два місяці після цього, я була тоді в Зарічному, знову дзвінок: «Таню, наш творчий батальйон ждуть в АТО. Ти їдеш?» Мама так перелякалась, а тато сказав: «Хай іде, то її життя». І я знову поїхала. Не шкодую проте, бо розумію: на війні теж потрібна пісня. Якби це парадоксально не звучало. Якщо мене покличуть знову, без усякого сумніву, я – поїду. Інакше просто не можу.

Слова Тані зворушили до сліз. І вже вкотре, до болю, до крику захотілось, аби це жахіття в нашій країні швидше скінчилось. Аби одні діти перестали гинути на полях війни, а інші – проявляли свої таланти не на мобільних майданчиках, поруч бліндажів чи військових шпиталів, а на сценах Палаців і Будинків культури. Чули замість гуркоту канонади стоголосе весільне «Гірко!»

Автор: Галина ГАВРИЛОВИЧ

26 жовтня 2017 року

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.