(Післямова до статей краєзнавця пана Перуніна про рід Полюховичів)

ЩО ЗМУСИЛО ВЗЯТИСЬ ЗА ПЕРО?

Напевно дійсно предки з вічності якимось незбагненним, недосяжним нашому розумінню шляхом вимагають пам’яті про себе і дій від своїх нащадків і, щоб вони пам’ятали, якого вони роду, чому вони ніколи не були кріпаками, а були завади вільні, незалежні і шляхетні, і зобов’язують нас, теперішніх серничан, гідно продовжувати їх славетні традиції.

З прадавніх часів серничан називають кунделями (в перекладі кундєль – дворняга), так, дворняга, тобто – охоронець двору, обійстя, а наші предки охороняли кордони свого краю, тієї країни, яка на той час існувала.

Напевне, тільки Богу відомо, чому ми, нащадки Лук’яна Полюховича, не дослідили історію свого шляхетного роду, а це зробила людина, яка є родом не з Полісся, але вельми шанована всіма нами, поліщуками, відома в кругах краєзнавців Волині; статті; якого передруковуються не тільки в Україні, але й пресою діаспори за кордоном. Людині, якій ми безмежно вдячні за те, що вона освіжила пам’ять, серця, і душі нам, Полюховичам, і по всьому світу, нагадала Полюховичам про нашу місію і місце в теперішньому і майбутньому часі.

Недоречно переповідати зміст статей, які були поміщені в газеті “Полісся” і присвячені роду Полюховичів, але ми настільки зворушені тим, що краєзнавець Перунін зібрав і дослідив нашу історію і тим самим виконав наш обов’язок перед минулим і майбутнім, що хочемо низько вклонитися і щиро подякувати йому за неоціненну працю.

Так, нас багато. Ми роз’їхалися по всій земній кулі. На всіх материках можна зустріти Полюховичів, або неполюховичів, які несуть в собі генетичний код наших предків, але несуть з гідністю, служачи Богові, добру, Україні.

Дійсно, наші прадіди побудували в селі Серники храм душі – церкву святого Дмитрія Солунського, яка є історичною пам’яткою України і занесена в книгу «Історичні архітектурні пам’ятки України». Вони ніколи не зрікалися своєї православної віри. Наші матері Полюхович Федора Калениківна (1912р.н.), Полюхович Ганна Андріївна (1926р.н.), нині покійні, переповідали нам почуту від їхніх батьків історію, яка сталася багато віків тому в селі Серники.

Уніатські священики, котрі хотіли окатоличити серничан, при допомозі влади вивели зимою, в тріскучий мороз, на лід місцевої річки всіх дорослих чоловіків. Після довгих умовлянь поміняти віру, примусили роззутися і пообіцяли, хто перший перейде в католицьку віру – відпустять. Люди стояли до глибокої ночі і ніхто не зрікся своєї віри, їх відпустили додому, але до кожної оселі вів кривавий слід, бо підошви ніг кожного із серничан залишились на річці Стубла, як символ непокори, символ гордості і відданості своїй вірі й роду. І символ того, що лишилось донині в наших душах і серцях, переданий нам нашими славетними предками, єднає нас донині.

Ми такі: ми будуємо церкви, ми збудували монастир в честь Волинської Ікони Божої Матері, ми приймаємо участь в будівництві храмів свого району, ми внесли посильний вклад в будівництво Тарасової церкви в м.Каневі – святині українського народу.
Ми є депутати Верховної Ради, ми є доктори і кандидати наук, ми знані в галузях освіти, науки і народного господарства. Беремо участь в розбудові нашої України. Ми були на Майдані, ми допомагали матеріально учасникам Помаранчевої революції, гідно несемо титул прадавнього українського дворянства. І хоч протягом віків ми втратили герб “Наленч”, який був нам дарований на початку XVI століття, але він лишився в наших генах, душах і свідомості. І який, надіємось, як і ми, гідно будуть зберігати прийдешні покоління Полюховичів.

Шановний пане Володимире!
Надзвичайно вдячні Вам за те, що Ви відновили далекі події в нашій пам’яті і нагадали нам, чиї ми нащадки є. Хоч ми це завжди пам’ятали.
Дай, Боже, Вам і Вашому роду Перуніних процвітання. Бог дав Вам талант, щоб Ви нагадували про історію інших людей, – значить Ваш рід Богом на це вибраний і вартий того!

Марія ПОЛЮХОВИЧ, вчителька Серницької ЗОШ І-ІІІ ступенів,
Надія ЧЕКУН, голова районної організації профспілки працівників освіти