Щоранку в літку для Ганни Полюхович із українського села Серники починається однаково. Підйом – о шостій ранку. Поки не почало припікати сонце, селянка працює на городі. Потім готує сніданок для трьох онуків-школярів, які приїхали на літні канікули із Рівного. Пацани прокидаються ближче до 11:00. Покінчивши із домашніми справами, Ганна Полюхович іде у гості до сусідки. Тут збирається ціла компанія: Ольга, Любов, дві Марії. І все – Полюховичі. Однофамільців у Серниках неймовірно багато – майже три тисячі. Кореспондент «Р» відправився на Рівненщину і побував в унікальному селі, яке знаходиться всього за п’ять кілометрів від білоруського кордону.

У Серниках мешкають 3500 людей. У 80 відсотків селян прізвище – ПОЛЮХОВИЧ.

«У яку хату не зайди…»

— От, розповім вам таку історію, — Ольга Василівна підливає в чашку охололий чай. — Родич у мене був — Василь Васильович. Наприкінці 1980-х він поїхав на заробітки кудись у Росію і там потоваришував із однією сім’єю. Минуло кілька років, росіяни вирішили знайти Василя, але його адреси не знали. Лише назва села. Надіслали листа: «Україна, Рівненська область, село Серники. Василю Полюховичу». Вони ж не знають, що мужиків з таким ім’ям і прізвищем у нас десятки, якщо не сотні! Але нічого, кинули клич по селу, знайшли того самого…

В одній частині села по сусідству живуть дванадцять Василів Васильовичів Полюховичів. Розрізняють їх на вуличні прізвиська. По іншому ніяк. Багато сірничани пишаються своїми іншими іменами. Наприклад, Кашевари. Їхній дід колись був кухарем у армії. Так і повелося. А є ще людина на прізвисько Двійка. Коли він був школярем, в одному класі з ним навчався повний тезка. До імен хлопців додавали «перший» та «другий». Так і з’явилася Двійка. Прижилася.

Історії про Серників та Полюховичів Ольга Василівна разом із подругами може розповідати цілодобово. Коли в одному місці живуть три тисячі однофамільців, казусів не уникнути:

— Якось одна жінка знайшла колоду, що впала з дерева. Вона виявилася без меду, дуже стара. Загалом, згодилася б хіба що на дрова. Кинула колоду на віз і поїхала додому. Дорогою тітку зупинили працівники міліції — молоді хлопчаки, не місцеві. Може, стажери. Забрали до райцентру, щоби розібратися, що до чого. Запитали прізвище — жінка відповіла: Полюхович із Серників. Вибравши момент, вона залишила ту колоду і поїхала додому. Міліціонери почали її розшукувати. Зателефонували до сільської ради. Запитали, де живе жінка на прізвище Полюхович. Ну їм і розповіли, що скрізь. У нас у яку хату не зайди — потрапиш до Полюховичів.

Валентина ПОЛЮХОВИЧ.

Сім кандидатів та п’ятеро Полюховичі

У будівлі сільської ради теж часто Полюховичі. Читаю написи на дверях кабінетів: сільський голова Василь Іванович Полюхович, землевпорядник Іван Ілліч Полюхович, секретар Надія Миколаївна Полюхович. Вибивається з цієї антропонімічної ідилії лише головбух Ірина Степанович.

— Із 13 співробітників сільської ради тільки в мене одне інше прізвище, — сміється Ірина Іванівна. — Білою вороною я не почуваюся. Швидше, особливою людиною, яка злегка розбавляє велику кількість Полюховичів.

Головний бухгалтер каже, що особливих незручностей у роботі не зазнає. Навіть повні тезки відрізняються ідентифікаційними номерами, адресами, датою народження. Хоча помилки траплялися:

— Якось особисто я напортачила — перерахувала зарплату Тетяни Миколаївни Полюхович її повній тезці. А в іншому… Не перший день тут живемо та працюємо. До того, що у 80 відсотків жителів Сєрніков одне і те ж прізвище, зрозуміло, всі звикли і не звертають на це жодної уваги.

Під час минулих місцевих виборів на посаду голови сільської ради претендувало одразу сім осіб. У п’ятьох із них прізвище Полюхович. Двоє кандидатів були повними тезками – Іванами Івановичами. У списках виборців — та сама картина. Відкриваю першу сторінку, що трапилася. З двох десятків людей тільки в одного прізвище, відмінне від інших.

У списках виборців – ПОЛЮХОВИЧІ.

— Звісно, у нас поступово з’являються нові прізвища, як і імена. Раніше найпопулярнішими були Іван, Василь, Марія. Нині дітей називають по-іншому: Данило, Злата тощо, — каже Марія Іванівна Полюхович. У сільській раді вона працює понад півстоліття і знає кожного із 3500 жителів Сєрніков.

Марія Іванівна раніше обіймала посаду головного бухгалтера. Якось у Серники приїхала перевірка. Найбільше інспектора зацікавило нарахування заробітної плати:

— У мене поцікавилися, скільки разів я нараховую зарплату. Справа в тому, що у відомості мої П.І.Б. значилися тричі. На той час у нас справді працювали три Марії Іванівни. Окрім мене, це бібліотекар та техніка. Коли перевіряльники розібралися, що до чого вони були дуже здивовані. Погодьтеся, нечасто зустрінеш в одній організації трьох осіб з однаковими прізвищами, іменами та по батькові. І при цьому вони навіть не родичі.

Проте місцевим дівчатам, які виходять заміж, як правило, не доводиться міняти прізвище. Наприклад, Марія Іванівна до заміжжя була Полюхович. Її дочка також одружилася з Полюховичем. Син узяв за дружину дівчину з прізвищем Полюхович.

Марія ПОЛЮХОВИЧ.

Два береги одного села

Ще одна особливість Серників — поділ на «шляхту» та «мужиків», що зберігся досі. Тепер воно не таке радикальне, як раніше, але все ж таки. “Шляхта” живе на одному березі річки, “мужики” – на протилежному.

— Раніше «мужики» з Нового села не могли навіть потрапити на танці, бо через річку їх просто не пускали, — згадує Марія Іванівна. — А коли до Пінська їхали, то «мужиків» відмовлялися через Стир на човнах перевозити. Було й таке.

Якщо “шляхтичі” ловили “мужика“, то вони давали йому сірник і змушували вимірювати відстань від початку моста до кінця. “Мужики” зі “шляхтою” теж не церемонилися. Доходило до рукоприкладства. Тепер такої напруженості у стосунках немає й близько. Марія Іванівна сміється, розповідає, що з того часу біля місцевої «шляхти» збереглася хіба що особлива стать:

— Зайдеш до церкви і одразу бачиш — стоїть не нашого села людина. Не нашого «виробництва». Наші тримають марку. Жінки вбираються трохи пафосно, як на демонстрацію. Потрібно побачити, щоб зрозуміти, про що говорю.

У Серниках багато дітей. У школі займаються 440 хлопців. Місцевий дитячий садок переповнений

Замість відпустки – «на заробітки»

Серники справляють приємне враження. У селі працюють 13 магазинів, є аптека, ФАП, ресторан, нове дитяче містечко, будується амбулаторія. Головне — зростають нові добротні будинки. У місцевій школі навчаються 440 хлопців. Дитячий садок переповнений, його відвідують майже 100 малюків. У центрі Серникив працює відділення Ощадбанку. Інші села Зарічненського району такою розкішшю похвалитися не можуть.

— Була справа — відділення хотіли закрити, але його вдалося відстояти, — розповідає відвідувач Микола Полюхович. — Тут і місцевим працівникам банку буває важко домогтися користі з іменами, прізвищами, адресами, а в районі почнеться зовсім суцільна плутанина. Загалом, із цими доводами погодилися.

Найбільша проблема у Серниках – відсутність роботи. Ще два роки тому багато хто добував бурштин, але тепер цей промисел зійшов нанівець. Місцеві мужики їздять на заробітки до Києва, а також на Пітер, тобто в сусідні країни: до Росії, Польщі, Угорщини, Білорусі. Повертаються восени.

— У нас так склалося, що сім’ї забезпечують лише чоловіки. А жінки… Жінки — для печі та для ночі, — сміється Марія Іванівна Полюхович. — Так було так залишається. У моїй молодості хлопці їздили на заробітки у Перм, Курган, Тюмень. Зараз теж їздять, але не до Тюменя, ближче. Нещодавно мужики із сусіднього села на двох мікроавтобусах вирушили працювати до Угорщини. Завдяки працьовитості наших хлопців у Серниках завжди жили непогано. Наприклад, за радянських часів за вкладами душу населення ми посідали перше місце на Рівненщині.

Серницькі ПОЛЮХОВИЧІ пишаються своїм прізвищем і збирають усе, що так чи інакше пов’язане з цим стародавнім родом.

Полюховичі – народ підприємливий

Навпроти сільської ради – головна місцева пам’ятка – дерев’яна церква, яку збудували 200 років тому. У роки боротьби з релігією її збиралися спалити. Храм вдалося відстояти. За іронією долі один з активістів, який мав зробити підпал, пізніше отримав церковний сан. Такі ось метаморфози.

Трохи далі – сільська школа. Тут уже розпочався ремонт, у коридорах пахне фарбою. З директором Валентиною Іванівною, звісно, теж Полюхович, йдемо вздовж кабінетів. Читаю імена класних керівників: Роза Михайлівна, Любов Яківна, Поліна Іванівна, Марія Миколаївна, Анатолій Миколайович, Валентина Василівна… Усі Полюховичі. Директор школи відкриває класний журнал 11-го “А”. У списку – 18 хлопців. З іншими прізвищами лише четверо.

— Поширена ситуація: в одному класі навчаються кілька хлопців із однаковими прізвищами, іменами та по батькові. Тоді їх називають “перший”, “другий”, буває і “третій”. Якщо говорити не про школу, а загалом про Серників, то ситуацію рятують прізвіська. Наприклад, по мамі я Марінарж, бо мій дід служив у польському флоті. А по батькові – Березун. Колись будинок їхньої родини стояв у березняку. Тому й пішло. У школі, зрозуміло, вуличні прізвиська недоречні, доводиться використовувати числівники. Проблем це не викликає.

— Усі завучі місцевої школи теж мають однакове прізвище. Донедавна у педагогічному колективі було три Василя Івановича, дві Марії Миколаївни та дві Марії Іванівни. Щоб не було плутанини, до імен додають програми: учитель математики, наприклад, або фізики.

Валентина Іванівна Полюхович очолює школу понад 15 років. Своїми колегами та учнями вона пишається:

— У нас найсильніша школа у Зарічненському районі. Поступаємось тільки гімназії. Цього року п’ятеро наших хлопців зайняли призові місця на обласних предметних олімпіадах. Нещодавно проводили шкільний захід «Зоряний олімп», нагороджували найкращих учнів, вчителів, які досягли успіхів на різноманітних конкурсах та олімпіадах. Церемонія зайняла дві години — так багато талантів у нас!

У Серниках знаходиться жіночий монастир Волинської ікони Божої Матері.

Найпопулярніші професії молодих Полюховичів — юрист, економіст і лікар. Хлопці вступають до вузів Рівного, Києва, Харкова, Тернополя. Раніше найкращі випускники мріяли про кар’єру вчителя, тепер такі одиниці. Багато хто після закінчення вузів повертається на малу батьківщину, незважаючи на складнощі, які тут чекають.

— Як би там не було, Полюховичі та й взагалі жителі Сєрніков дуже роботящі та заповзятливі люди, — каже Валентина Іванівна. — Навіть школярі намагаються заробити. Трапляється, що цей «бізнес» шкодить урокам, але такі факти намагаємося припиняти. Зараз, наприклад, хлопці збирають коріння калгану, кульбаби, живокосту та здають заготівельникам. Непогано заробляють. Минулого року був учень, який займався здобиччю бурштину. Купив помпу, найняв людей, платив їм зарплату, а сам ходив до школи. Такий у нас народ — навіть якщо немає роботи, то люди самі знайдуть, як заробити.

На зворотному шляху мені зустрілася бабуся в квітчастій хустці. Спираючись на ціпок, вона кудись поспішала. Запропонував підвезти. Бабуся не відмовилася.

— Ви також Полюхович? – поцікавився. Відповідь, загалом, була наперед зрозуміла, просто була надія на те, що вона буде якимось іншим.

• Звичайно. Я все життя у Серниках прожила. Однакових прізвищ та імен ми не цураємося. Навпаки, пишаємося. У нас понад півсотні Іванів Івановичів і приблизно стільки ж Василів Васильовичів. А Марій так півсела. Така особливість наших Сєрніков. Але й усім іншим ми раді. Адже головне в людині не те, що в паспорті, а те, що в серці.

ДО РЕЧІ

Основою прізвища Полюхович послужило мирське ім’я Полюх – степовий тетерів. До запровадження на Русі християнства назва дитини ім’ям, що є назва тварини чи рослини, було дуже поширеною традицією. Даючи немовляті таке ім’я, як Полюх, батьки хотіли, щоб природа сприймала дитину як свою, щоб до неї перейшли ті корисні якості, якими наділений цей птах.

За іншою версією, прізвище Полюхович походить від чоловічого імені Полюха. Воно може бути зменшувальною формою хрестильних імен грецького походження “слава”).

Практика давати дитині на додаток до офіційного хрестильного імені ще одне, нехрестильне, утримувалася аж до XVII століття і призвела до того, що прізвища, утворені від мирських імен, склали значну частину від загальної кількості слов’янських прізвищ.

Полюховичі (польськ. Poluchowicz) – Польський, литовський, український, білоруський дворянський рід герба Наленч, що походить від Луціана Полюховича (Јucjan Poluchowicz), вихідця з Мазовії. Перша згадка про род відноситься до 1458 з книги Дрогицького суду. Предки роду спочатку жили у підляському місті Соколув-Подляський (нині місто входить до складу Мазовецького воєводства). Потім перебралися до Мазовії. Спочатку вважалися селянами, які отримали землю. У 1526 році за сумлінність та за активний захист угідь від зазіхання волинського князя Чарторийського їм надали статус боярства, а також вони отримали додаткові угіддя. 1537-го ці привілеї були підтверджені польською королевою Боною, і вона їх удостоїла статусом шляхетства. У 1549 році Луціан Полюхович та ще четверо його братів збудували маєток та заклали село Серники.

Автор: sb.by