Серники - село курйозів

Польська королева Бона, даруючи Лук’янові Дмитровичу Полюховичу та його чотирьом братам боярський титул і землю за вірну службу на кордоні, либонь, і гадки не мала, що закладає в глибинці поліського краю підвалини своєрідної імперії курйозів. Її п’ятеро невтомних слуг, звільнені від повинностей, та їхні нащадки так постаралися в продовжені свого роду, що тепер у селі Серники з 3800 мешканців – 3040 мають однакове прізвище. Більше того, у багатьох із них повторюються не тільки імена, але й побатькові. Щоб бодай якось розрізняти таких “близнюків”, тут змушені придумувати всілякі прізвиська. Проте і це іноді не допомагає серничанам уникати непорозумінь.

Село з мене глузувало: у кого б не спитав, називали одне і те ж саме прізвище. Заходимо до місцевої школи, і там на дверях кожного кабінету написано знайоме слово “Полюхович“. Ледве стримую себе, щоб не вигукнути: “Якась маячня!”
Директор цього навчального закладу Надія Дмитрівна, до речі, також Полюхович, котра охоче погодилася розповісти про походження великого давнього роду, мабуть, відчула мою зніяковілість і загадково всміхнулася. Сільська школа, як розбурханий вулик. Діти галасують, стрибають, штовхаються. Побачивши нас здалеку, вмент стають серйозними та чемними. Надія Дмитрівна, досвідчений педагог та адміністратор, помічає все. Не гублячи нитку розмови, встигає зробити зауваження. Але те, що я чую, приголомшує ще більше: “Іване Івановичу-перший не чіпай Василя Івановича-другого… Ай-ай-ай, Маріє Іванівно, така поведінка тобі зовсім не личить… Павле Павловичу, не гасай по коридору!..

Що за дивацтво?! Поруч – жодного дорослого і раптом… Виявлється, у цій школі з першого класу до дітей звертаються тільки по імені та побатькові. Нерідко навіть додають порядковий номер. Так записують і у класних журналах: Полюхович Іван Іванович-третій, Полюхович Павло Павлович-другий…

Інакше, – пояснює Надія Дмитрівна, – буде суцільна плутанина. Адже у багатьох класах із 30 учнів по 25-26 Полюховичів. Та ще й чимало з однаковими ініціалами. Тому доводиться номерувати. Мають свої номери і деякі вчителі. Наприклад, у нас працювали три Василі Івановичі. Два з них (Василь Іванович-перший та Василь Іванович-другий) звільнилися, а Василь Іванович-третій викладає малювання. В усіх офіційних документах, у тім числі й на отримання заробітньої платні, він наразі залишається під цим порядковим номером.

Полюховичі Павли Павловичі - Представники давнього поліського роду

Ну й натворили брати-бояри та їхні нащадки – без допомоги годі й втямити. Здавалося б, час одуматися. Гей-гей! З якимось незбагненним азартом, ніби змагаючись з сусідами, батьки з почуттям великої гордості передають родинне ім’я своєму чадові. Минає небагато часу і ще донедавна замурзані Павли Павловичі, розхристані Івани Івановичі чи заквецяні багном дощових калюж Василі Васильовичі вирушають до школи за знаннями та другим ім’ям на кшталт номерного знака.

Дивно, але серед незвичної для стороннього одноманітності прізвищ та ініціалів односельці почуваються, мов риба у воді. А ось гостям буває непереливки.
Кілька років тому до обласної інстанції надіслали із Серників скаргу. Якийсь Полюхович Іван Іванович переймався проблемами місцевих закладів торгівлі. Для розслідування фактів, викладених на папері, приїхала комісія і зажадала познайомитись з автором допису. Позаяк точної адреси на конверті не було, голова сільради запросила на бесіду… дванадцять Іванів Івановичів Полюховичів. Проте ніхто не зізнався в авторстві. Такі послання серничани називають анонімними. У селі листи знаходять адресата лише тоді, коли поруч з ініціалами зазначено ще й прізвисько.

Приміром, тут мешкає шість Надій Дмитрівних, десять Марій Іванівних, понад дванадцять Василів Івановичів… – продовжує директор школи. – Розрізни-но при такій оказії?!
А за прізвиськами – дуже просто. Моя мама – Єлисеєвна. Тому нас називають Алисейшиними. Когось Гриньками, Стаськами і навіть Двійками (порядковий номер трансформувався у вуличне ім’я). І ніхто не ображається.

Зі школи їдемо в інший кінець села до ще одного представника давнього поліського роду. На подвір’ї порається чоловік середніх років. Угледівши незнайомця, привітно простягає руку: “Ви до кого?” Вдаю з себе необізнаного у специфіці звертань серничан: мовляв, шукаю Івана Івановича Полюховича. Неголене обличчя заклопотаного господаря просвітліло. Уточнюю: “Кажуть, у Серниках дванадцять Іванів Івановичів?..
Якимчик ховає в кутиках вуст лукаву посмішку, подумки щось підраховує, а потім ніби виливає на мене відро води: “Ви маєте на увазі з одного року народження?.. Загалом у селі Іванів Івановичів Полюховичів понад сто“.

Автор: Володимир ІСАЄВ
Книга “ЛЮДИНА СЕНСАЦІЯ Есе, оповідки про феноменів, незвичні захоплення, загадки природи
2001р.Формат-А

Loading

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *