З раннього дитинства Світлану оточує світ без звуків і слів. 20 років свого життя вона поклала на те, щоб навчитися чути його душею, щоб спілкуватися з ним мовою жестів. Ці два десятки літ наполегливої праці дали вагомий результат. Дівчина навчилась не лише тримати удар долі, самостійно справлятись з усілякими житейськими питаннями й проблемами, а ще й отримала вищу освіту, здобувши фах сурдоперекладача, вчителя початкових класів та практичного психолога.

Світлана невимовно радіє своїм успіхам у житті й твердо переконана: вона б не почула цей світ, не відчула б сповна його краси – якби не батьки. Якби не їх сила йолі й стрімке бажання дати знедо­леній дитині все, ідо у власних силах і навіть понад їх. Той нелегкий шлях навчання, становлення Світлани як людини, особистості, фахівця вони пройшли разом. Яких зусиль – моральних та фізичних – це коштувало Олені Миколаївні та Василю Васильовичу. знає, певне, лиш Всевишній.

– Здається, що вже зараз, якби  потрібно було подолати той шлях з  самого початку, в мене на все те не  стало б сил,

– зізнається Олена Миколаївна.

– Не знаю, не відаю, де  брала я їх тоді, двадцять років тому і  весь свій час поспіль. Просто бажання  наперекір долі, хворобі, дати дитині  все. що можна в такій ситуації, було  настільки сильним, що не відчувалось  втоми, не зважаючи на пересуди  людей. Про те, що зі Світланкою щось  негаразд, ми дізнались, коли їй  поминуло рік і вісім місяців. Кинулись  до рівненських лікарів. Вони констатували, що в нашої донечки нульовий слух. Я рвала на собі волосся, вила від болю. Чоловік, як міг, заспокоював. Вирішили звернутись до столичних медиків. На жаль, там діагноз підтвердився. Нам повідомили, що це – наслідок інфекційного захворювання, яке Світланка перенесла в три тижні після народження.

Дали безкоштовний слуховий апарат. Та він не зарадив нашій біді. Вихід був  один: змиритись з діагнозом і, заради майбутнього дитини, покласти на плаху все. Ми мали навчити її сприймати цей світ без звуків. Мали дати освіту, професію. Знали, що то буде дуже й дуже нелегко. Але іншого вибору у нас не було. Певне, не легко, буде пояснити, що відчувають мати, батько у ту мить, коли приймають тверде рішення: відати 4-річну донечку в цілодобовий спеціалізований садочок, в групу для дітей з вадами слуху та ще й за двісті кілометрів від дому. То були надзвичайно тяжкі часи в усіх планах. Йшов 1994 рік. Повне безгрошів’я. Транспорт майже не курсував. Ми мали змогу бачитись зі Світланкою не частіше, ніж раз у місяць. Звернутись за день у Рівне й назад – треба було подумати. Серце рвалось на часточки. Наша дитинка підростала на очах чужих людей. З ними робила перші кроки в світ жестів. За два роки перебування в спеціалізованому садочку Світланка стала улюбленицею вихователів. Вона була успішна в навчанні, слухняна й  дуже позитивна. Гарненька, як квіточка, із золотавим волоссячком, вона привертала до себе увагу всіх. В садочку Світланку називали Золушкою. Тяжко повірити, що така малесенька дитина стала вчителем для своїх батьків. Бо саме вона навчала нас всьому тому, що знала і вміла сама. За два роки ми з батьком навіть наш старшенький син Олег опанували мову жестів. А далі розпочинався ще тяжчий період: школа. Найближчий спеціалізований навчальний заклад для дітей з вадами  слуху був в Острозі. Та на той час відгуки про цей інтернат були не досить хорошими. Тож, до першого класу Світланка пішла аж в Кіровограді. Так далеко ми дістались по тій причині, що в цьому місті жила чоловікова сестра й підтримка близьких родичів для шестирічної дитини багато значила. Але цей навчальний заклад не був інтернатного типу. Дітей батьки приводили до школи на уроки й забирали назад додому. Два місяці таких занять показали, що нам необхідно або міняти власне місце проживання, шукати для родини житло в Кіровограді і так далі, або шукати інший навчальний заклад -інтернат. Спеціалізовані школи-інтернати для глухонімих дітей були в Києві, Фастові, Білій Церкві. Але з 5-ти денним перебуванням у них. Щовихідних дітей потрібно було забирати додому. Зрештою, дізнались про необхідний для нас заклад у Львівській області, в смт. Підкамінь. Написали туди лист. Згодом нам зателефонували на домашній номер і ми вирушили на Львівщину. Світланку прийняли в підготовчу групу, а вже до Нового року перевели в перший клас. Адже вона відразу показала успішність в навчанні. Найтяжчим у ті перші роки навчання в Підкамені було наше прощання з донькою. Кожен раз, коли після зустрічі доводилось її покидати, вона ладна була зривати з мене одяг. Я плакала так, що не могла вга­муватись. Й безперестанку молила Бога, аби швидше настав той період, коли моя дитина зрозуміє: я залишаю її не через те, що вона мені не потрібна. Я це роблю заради її майбутнього.

Олена Миколаївна перериває роз­мову й кидає погляд, повен любові, на красуню-донечку. Світлана радісно киває головою. Щось показує нам жестами.

Вона розуміє про що ми говоримо?

Абсолютно все. Світланка на­вчилась читати по губах, емоціях людей. Вона так багато тепер всього знає і вміє. Прекрасно ліпить, вишиває, має навички швачки, виготовляє чудові паперові вироби. Не повірите, але донька навіть опанувала мистецтво танцю, їх хореографічний колектив був переможцем творчих конкурсів у Львові. Це ж який неосяжний труд – навчити пластики, танцю людей, які в принципі не чують. А вони так бездоганно рухаються по сцені в ритм музики, що навіть не віриться, що цей гурт – глухонімий.

Світлано, ти любиш хореогра­фію? – звертаюсь до дівчини. У відповідь вона знову радісно киває головою і робить кілька жестів руками. Олена Миколаївна відразу ж виступає в ролі сурдоперекладача.

Донька каже, що хоче бути щас­ливою і хоче працювати за спеці­альністю. То її найбільша мрія. Ще мабуть у п’ятому класі вона зізналась нам про те, що понад усе хотіла б вчитись у столиці. Ми відтоді почали ламати голову, як зі своїми статками зможемо дібрати для дитини вуз у Києві. Та часи змінились. І вже на момент закінчення школи Світланка сама віднайшла заклад, у якому хотіла б здобувати вищу освіту – це був Національний педагогічний універ­ситет ім. Драгоманова. Коли прибули до столиці, з’явилось одне “але”. У нас не було результатів ЗНО. Доньці запропонували скласти тести прямо в університеті. Не знаю, хто вже більше хвилювався на тому випробуванні: чи вона, чи батьки. Але Світланка пройшла цей іспит з честю і стала студенткою. Якою то була наша радість! Хіба ж могли ми уявити на початку свого шля­ху, що глухоніма дівчинка з поліського села зможе колись навчатись в уні­верситеті?! Я згадувала всі ті випробу­вання, що нам судились, згадувала людські пересуди й знову й знову дякувала Всевишньому за те, що дав нам сили іти прямо до намічених цілей. Роки студентства збігали швидко. Ми були спокійні за доньку. Вона стала самостійною, навчилась вирішувати всілякі проблеми; Допомагав багато і мобільний зв’язок, Інтернет. Та й з транспортом не стало тих проблем, що були на початку 90-х. Тепер в Серниках сядеш на маршрутку й курсуєш без пересадок до Києва. Здається, ніби вчора починалась наша епопея, а вже збігло двадцять років. Влітку Світлана успішно закінчила університет, за напрямком “Підготовка, корекційна освіта, сурдопедагогіка” та здобула кваліфікацію вчителя початкових класів шкіл для дітей з порушенням слуху, практичного психолога закладів і освіти. За цією спеціальністю навіть я пройшла стажування в спеціалізо­ваній школі у Володимир-Волинському. Скільки після того радості було в її очах, скільки незабутніх емоцій? їй до душі обраний фах. Вона добре знає і вміє працювати з такою категорією дітей. Тож, тепер у нас завдання – знайти місце роботи. Світланка підготувала резюме, відправила його в спеціалізовані заклади, виставила запит в соцмережі. Віримо, що все в нас вдасться.

Це дуже важливо – йти по житті з вірою й оптимізмом, попри всілякі проблеми чи негаразди. Світлана Полюхович саме з такої когорти людей, котрі вірять у свої сили. Працелюбна, життєрадісна, вона любить життя й не ховається від нього в мушлю своєї вади.

Чи складеться чи не складеться і у мене найближчим часом з ро­ботою, а все одно – я вчилась недарма, – резюмує дівчина.

А поки що вона спілкується з дру­зями: колишніми однокласниками, радіє їх успіхам:  хтось знайшов роботу, котрась із подружок вийшла заміж, ще одна вже  й дитятко родила, її за куму покликала. Ще Світлана багато подорожує. Нещодавно побувала в Кривому Розі, Львові: Івано-Франківську. Вона не байдужа до чужої біди. Якось отримала інформацію про те, що глухонімій дитині потрібна операція на головний мозок, батьки збирають кошти на лікування. Відразу ж вирушила до Зарічного, аби переказати цій родині гроші. На зауваження батьків, що зараз дуже багато людей потребують допомоги і надати її всім родина не має змоги, Світлана відповіла:

– В світі здорових людей не надто сприймають тих, хто має якісь вади. Хто краще зрозуміє й допоможе глухонімому, як не людина з такою ж вадою? Бо вона той біль чує, як ніхто, вона сприймає його душею.

Для кожної матері головне, аби здійснилися мрії її дитини, – говорить Олена Миколаївна. – Тож, моє найбільше бажання, аби донька знайшла роботу в гарному колективі. Щоб її оточували хороші, добрі і люди, такі, яких ми зустрічали впродовж цих двадцяти років. А поки що я тішусь тим, що вона поруч. Не так часто за нашого складного життя нам випадала така можливість бути  разом. Але тепер я спокійна: моя і дитина може дати сама собі раду.

Часом заради щасливого майбутнього потрібно відректися від свого благополуччя сьогодні, потрібно зачинити серце для почуттів, і щоб набратися сили іти вперед. Ось так колись вчинили Олена Миколаївна та Василь Васильович Полюховичі. І жоден раз потім за тим не пожалкували, бо добре знали, заради чого все те робили. Тепер в очах доньки вони читають щиру вдячність.

Автор: Галина ГАВРИЛОВИЧ.

Газета «Полісся»