Напевне, мало вже залишилося в Україні людей, які народилися на початку минулого століття пам’ятають буремні революційні події, громадянську війну та інші історичні віхи того часу. Тим приємніше, що до їх числа належить наш земляк Іван Семенович Полюхович з села Морочне, якому літом 2009 року виповнилося 94 роки.

Попри такий поважний вік, Іван Семенович донині має світлий розум, добру пам’ять і гарну вимову, тож може розповісти багато цікавого із свого довгого життя.

Чепурне подвір’я в с.Морочне, де проживає дід Іван, зустріло нас з господарем, який сидів на лавочці біля хати. Хоч і розміняв Іван Семенович 95-й рік, але на вигляд і не скажеш. Адже дідусь має ще досить пряму поставу, допитливий погляд, який свідчить, що він ще не втратив інтерес до життя і взагалі ще тримається нівроку. Дізнав­шись, що до нього прибули з районної газети, Іван Семенович привітно запросив присісти поряд. Тож наша розмова відбувалася на свіжому повітрі.

Народився я в 1915 році, ще за царя Миколи, у с.Канава, – починає розпо­відь Іван Семенович. – Територія наша належала тоді до Російської імперії. Але в 1917-му Ленін зробив революцію і після цього наші землі залишилися геть безправними.

Цим зуміла скори­статися панська Польща, котра зайняла не лише Західну Україну, а й За­хідну Білорусію, проводячи на даних територіях свою політику. Проте міс­цевий люд, відчувши після революції свободу, не завжди бажав коритися полякам і нерідко чинив їм збройний опір, благо, що зброї тоді в населення вистачало. Я хоч і зовсім малий був, але пам’ятаю, як солдати, котрі вою­вали з германцями у Миколаївській вій­ні, після 1917 року стали тікати з фрон­тів додому. Йде солдат і брязь гвинтівку в кущі. Іде обоз – брязь ящик патронів прямо на дорогу. Всю оту зброю міс­цевий люд підбирав, гвинтівки потім переробляли в обрізи, бо ж час тоді вельми був непевний і смутний. Пам’я­таю один випадок, як кілька чоловік з с.Серники зробили засідку і відкрили вогонь по групі польської кавалерії, що вийшла з с.Іванчиці. У цій перестрілці вони вбили польського офіцера. У відпо­відь поляки викликали підмогу і вночі, оточивши село, заарештували всіх до­рослих чоловіків, душ двісті. Було це взимку 1918 року якраз перед Різдвом. Вивели їх в одній спідній білизні на замерзлу річку Стубла і постановили голими коліньми на лід. Як тільки хто відривав посинілі від холоду коліна від криги – того сікли нагайками… Так лю­дей тримали дві години на морозі як кару за вбитого офіцера. Багато чого траплялося у ті смутні часи. Бувало, що за якихось суперечок навіть свій свого стріляв. Це я бачив на власні очі. Був випадок, як один чоловік вийняв револьвера і наставив його на свого кума. Той просить: «Що ж ти робиш?! Я ж твоє дитя хрестив…» А він все одно – ба-бах йому в груди… І отаке було в ті роки.

…У 1920 році, коли Івану Полюховичу було 5 років, його батьки переїхали у сусіднє село Бір. Там хлопець прожив до 1936-го. У тому ж році він одружився і через рік перебрався жити на ба­тьківщину дружини – у с.Морочне. Та мирне життя і праця на землі були не­довгими. У 1939-му на зміну польської

влади стала радян­ська, а ще через півтора року почалася війна і в село прийшли німці. То були важкі ча­си. Іван Семенович розповідає, що ледве вижили у тому воєн­ному лихолітті.

Тим часом війська Червоної Армії неухи­льно тіснили ворога до своїх західних кор­донів. На початку 1944-го її передові військові частини прийшли і в наш район:  для чоловічого населення розпочалася загальна мо­білізація. Івана Семеновича спочатку не взяли і призвали в армію пізніше – у січні 1945-го. Після кількох місяців вій­ськової підготовки на фронт він потра­пив у березні. Служив, щоправда, не на передовій, а в тиловому обозі – під­возив до польової кухні продукти, готував бійцям їсти тощо (можливо, цей факт і вплинув на те, що він немає ста­тусу учасника бойових дій.

Хоча на фронті Іван Полюхович отримав пора­нення в ногу під час ворожого арт­обстрілу. Є у нього і нагороди, зок­рема, орден Вітчизняної війни, за якого нині Іван Семенович отримує доплату до пенсії по віку. Тут, в обозі, боєць і зустрів переможну звістку про кінець війни. Та й після 9 травня 1945-го йому ще півроку слалися солдатські дороги по чужині: Чехословаччина, Угорщина, Югославія, Болгарія, Румунія.

Побачив добрячий кавалок світу, – каже Іван Семенович. – За все своє життя разів з 15 висів на волосинці від смерті: то бомби і снаряди поряд вибу­хали, то кулі свистіли над головою, а скільки різних збройних сутичок було і в роки громадянської війни і Великої Вітчизняної та й після війни ще багато різних банд ховалося по лісах…

Після демобілізації вчорашній сол­дат повернувся додому, де присвятив подальше своє життя будівельній спра­ві. Роботи у ті післявоєнні роки відбу­дови вистачало, тож у складі колгосп­ної будівельної бригади Іван Семено­вич зажив невдовзі слави доброго майстра. Його руками зроблена тепер уже колишня стара лікарня над річкою Стир, побудовані будинки під житло лікарям, райвійськомат тощо. Крім цього багато всяких складів, корівників та інших господарських приміщень – всього й не злічити. А скільки житлових будинків він збудував для людей? В одному лише Морочному дід Іван по­будував більше 50 хат. А ще в Муравині, Старих Конях – всього 63 будинки, не рахуючи державних будівель. І все це вручну: пилкою, сокирою, рубанком, теблем…

Від того клятого тебля, ох і урвав руки, до цього часу болять, – каже колишній майстер. – Але працювати треба було, бо сім’ю мав чималеньку. За свій вік мав дві жінки і обидві з Морочного. Перша моя дружина Анастасія пе­редчасно померла, залишивши мене з трьома малими дітьми. Самому важко було виховувати і ростити трьох синів, тож одружився вдруге. Друга моя дружина, як і я, теж залишилася після смерті чоловіка вдовою з трьома діть­ми, двома дочками і сином. У парі з нею у нас народилося ще троє спільних дітей: двоє синів і дочка. А всіх – дев’я­теро дітей. Тому мусив багато працювати, щоб утримувати таку багатодітну сім’ю. Ходив людям будувати хати, бо ж у колгоспній бригаді відомо |яка була платня – одні копійки. З отими хатами й ледве пенсію собі виробив – невистачало трудоднів до необхідного стажу. Тож на пенсію вийшов у 62 роки. Ось уже майже два десятки літ як померла і друга моя жінка. Обидві ще зарано покинули мене одного віку доживати, ну їх в баню (вдавано сер­диться дід Іван). Добре, що найменша дочка приїхала мене доглядати. Решта дітей живуть хто-де. Двоє синів від першої жінки вже померли в середніх літах, третій живе в Росії, у Тюмені. Діти другої жінки живуть в Морочному і в Мутвиці. З наших знею спільних дітей: один син живе у Муравині, другий – в Полтаві, а дочка Надя раніше жила в м. Новоград-Волинському, що на Житомирщині. Тепер ось тут – мене доглядає.

– Я серед дітей наймолодша, – при­єднується до розмови і дочка Надія. – Хоч було нас в сім”ї дев’ятеро і від різ­них батьків, проте жили ми надзви­чайно дружно, ніколи не сварилися, і всі були однаково рідні та люблячі. Я навіть до 18-ти років не розуміла, чому у декого з нас різні прізвища і чого двох з братів звуть Колями. Звичайно, ро­дині жилося нелегко. Одних  лише хлопців шестеро це ж кожному треба було проводи в армію зробити, потім весілля справити. Тому, щоб вивести всіх нас в люди, батько весь час працював, не покладаючи рук… А як померла мама – дуже переживав, що залишився сам. Бо ж діти виросли і розійшлися по світах. Я жила спочатку в м. Новоград-Волинському. Чоловік мій був військовим – підводником, служив на Північному флоті. У тих тривалих пла­ваннях захворів і передчасно помер. Після цього я вирішила, що саме мені випала доля потурбуватися про ста­ренького батька, аби він, після смерті мами, хоч наприкінці віку відпочив у теплі та добрі. Заради цього покинула і роботу в місті, і 3-кімнатну квартиру, і разом з дітьми приїхала в Морочне. Живу тут уже 10 років, уже сама бабуся – у мене підростає внучок Валентин. Хоч і важко без чоловічої сили, але тримаємо чимале господар­ство: дві корови, двоє свиней, іншу домаш­ню живність, садимо і обробляємо також городину – все як у людей. Батько хоч і нездужає вже пра­цювати, та все но­ровить, щось полагодити на подвір’ї, хоч я й не даю. То він все нам наряди дає: що, де і коли при­робити.

Іван Семенович досі не байдужий до навколишнього світу.

Він і зараз слідкує по телебаченню за подіями, живе турботами своєї великої родини. А ще дід Іван донині грає на гармошці. Каже, що навчився цьому від свого батька, і в молодості відіграв не одне весілля в навколишніх селах. На моє прохання щось зіграти, Іван Семе­нович охоче погоджується і винісши з хати стареньку гармонь, всідається з нею на лавочці. Якийсь час перебирає на ній кнопки, а потім заводить стародавню смутну пісню: «Волга- Волга – мать родная, Волга – русская река, не видала ты подарка от донского казака…»

– Песня старая, ее пела еще Катерина Первая, – з приказкою коментує пісню дідусь Іван і далі зіграв ще кілька царських пісень: «Ревела буря…», «По Дону гуляет казак молодой…» та ряд українських народних. – Любу пісню і танець можу зіграти, – не без гордощів мовить далі Іван Семенович, який вияв­ляється, зберіг в своїх поважних літах не лише інтерес до життя, а й неста­ріючу душу. – До цього часу люблю звуки гармошки. Бувало, як почую десь гармонь, то кидаю все. За мій вік їх у мене було з добрий десяток: і наших вітчизняних, і на німецький лад. Я й зараз люблю зіграти, але пальці вже не слухаються так, як раніше та й руки болять…

Руки в Івана Семеновича, справді, натруджені: мозолясті і жилисті. Скі­льки вони справ переробили – не злі­чити. Адже все життя – у роботі, у русі бо ж без діла ніколи не сидів. Тепер, нарешті, дідусь на заслуженому відпочинку, цілком задоволений жит­тям і турботою, якою оточений, Він, можна сказати, на курорті у наймолодшої дочки, яка добре за ним доглядає. Не забувають батька і решта дітей, час від часу навідуються до його хати, внуками і правнуками радують.

Ось і на 90-річчя вітати ювіляра зій­шлася і з’їхалась вся чимала родина: 7 дітей (двоє померло), 19 внуків, 24 правнуки та 3 праправнуки. Тож Іван Семенович – справді унікальна люди­на. Адже далеко не кожному щастить побачити на власні очі представника п’ятого покоління роду – праправнука. Найцікавіше, мабуть також те, що у свої 94 дід Іван ні разу не був у лікарні. Краще поберегтися, аніж лікуватися – цього принципу він дотримується все своє довге життя. А ще, за словами дочки, дідусь Іван ніколи не курив і не зловживав спиртним, а якщо й вип’є, то чарочку в якесь свято. Можливо, в усьому цьому, та ще в невичерпному працелюбстві, яке було притаманне йому протягом всього життя, і криється секрет його довголіття. Прожити таке складне довге життя, як Іван Семе­нович, виховати 9 дітей, діждатися внуків, правнуків і праправнуків – це справді громадянський подвиг. Тож хочеться щиро від душі побажати йому міцного здоров’я та ще довгих років життя.