“Дівчат любив, але дружину вибрав найкращу”
На півночі Рівненщини, у Зарічненському районі, є старовинне село Серники. Населення – 3700 душ. З них щонайменше три тисячі звуться Полюховичами.
У сільраді тихо: голова та заступник уранці поїхали до райцентру у справах. У приймальні сидить чорнява жінка в літній сукні.
— А погляньте сюди, — секретар сільради Надія Полюхович, 48 років, виймає довгий на кількох аркушах документ — список виборців. Трапляються у списку і Костюковичі, і Шоломицькі, але більшість селян Полюховичі.
Навпроти кожного — вуличне прізвисько: Льотчик, Вакулич, Ризикант, Кіндер, Ябетка, Левшай, Солдат, Більшовик, Сележок, Двійка, Дзвоняр, Сибірячка…
— Так ми відрізняємо одних полюховичів від інших, — пояснює секретар. — Тому що імена-по-батькові теж повторюються. Мій батько колись нарікав, що оре в колгоспі, як монгольський кінь. Його прозвали Монголом! – сміється жінка. – Тепер і мене так називають. А у школі дітей лише за номерами і розрізняють. Наприклад, є у класі десять Полюховичів Іванів Івановичів. Вчитель кличе до дошки: “Полюхович третій!” або “Полюхович десятий!”
Найстаршим у селі називають 95-річного Петра Полюховича, на прізвисько Ковпачок. У старого Ковпачка 12 онуків та вісім правнуків, але сам він досі живе у старенькому будинку. Поблизу живе з сім’єю його старший син Сергій, який доглядає батька та часто залишається у нього ночувати.
— Петро Колпачок був колись ковалем, — розповідає дорогий 46-річний Іван Полюхович-Миколай. — Хоча у нас майже кожен майстер. Ось я столярничаю, сини теж. А сусіди – бондарі. Дід Петро пропрацював понад 40 років у кузні. Кузня тепер стоїть порожня, напіврозвалилася. Молодь їде із села на заробітки до Росії, Польщі чи Білорусі.
Купив на базарі у москаля шапку, смішну таку…
Полюховичі-Ковпачки живуть далеко. Від старої, початку ХVІ ст. церкви в центрі села до будинку найстаршого — два кілометри.
У дворі два будинки: один старий, дерев’яний, другий — цегляний. Пишна жінка зустрічає на порозі та запрошує до столу.
— Хіба я знала, за кого йду заміж, там, у Кухотській Волі? — господиня Надія Василівна, 49 років, наливає у миски борщ та нарізає скибками домашній хліб. — Навіть у думках не було, що в мене стільки родичів, — сміється. — Але прийняли як рідну, гріх нарікати. З’явилося й у мене прізвисько по чоловікові – Ковпаківна. Ковпачком прозвали батька нашого дідуся Дмитра. Він якось купив на базарі у москаля шапку, смішну таку, одягнув — от і прозвали його Ковпачком. Дід наш старий уже, 1911-го, народився, пережив і Першу, і Другу світові війни. Служив на Першому білоруському фронті. Дійшов до Кенігсберга.
— Петро Дмитрович у нас герой, — до розмови приєднується Сергій Полюхович, 57 років. — Нас у нього було п’ятеро: три старші сестри, я та молодший брат Микола. Тепер усі роз’їхалися: хтось у Зарічне, хтось — у сусідню Вичівку, ближче до білоруського кордону. А я лишився біля батька. Просив перейти до нас жити – не хоче. Нині трохи прихворів, але тримається молодцем.
На стіні старого будинку висить велика табличка “Тут мешкає інвалід Великої Вітчизняної війни”. Пані Надія каже, що її причепили ще за Радянського Союзу.
— Нахиліть голову: низькі двері, — застерігає.
На старій, військового зразка, кушетці відпочиває дід Петро. Біля спинки ліжка паличка — два роки тому господар зліг і тепер рідко встає на ноги. Він тільки-но прокинувся і побачив над собою невістку.
Для нього і корову тримаємо…
– Це моя нова внучка? – Тисне в мене пальцем. Звик, мабуть, що час від часу відвідують численні онуки і правнуки.
— Та ні, тату! Це із газети приїхали! — голосно пояснює Надія: дідусь погано чує.
— Ех, старість — це хвороба, і нічого з цим не вдієш, — каже він. — Молодий я був ох і сильний! Дівчат любив, але дружину вибрав найкращу. Коли забрали в армію, в піхоту, щодня по 80 кілометрів долали, а мені хоч би що. А тепер два кроки пройти не можу. Дякую Богові, що діточок мені послав і онуків. Усіх люблю.
— А мене найбільше, правда, тато? — Надія сіпає волосся свекра. Обличчя дідуся розпливається в посмішці. — А ще мого сина, котрого назвали на честь діда. Дідусь на нього й дім відписав. Але Петро давно одружився і поїхав. А я дідусь і пострижу, і помию, і поїсти принесу. Наш дідусь поїсти любить. Правда все м’яке та варене. Найбільше любить налистники із домашнім сиром. Для нього й корову тримаємо. А молоко у нашому селі найдешевше в країні.
Літр молока у Серниках коштує 55 копійок. А раніше за неї давали 45.
— Після смерті дружини, — продовжує Надія, — Петро Дмитрович зажурився. Але життя кохати не перестав. З ранку до вечора дивиться телевізор. Ми йому купили кольоровий. Хоча показують лише три канали — Перший національний, ГРТ та білоруське телебачення. Дивиться все.
— Все добре, тільки голосувати мені не вдається, — раптом відгукується дід. — Тільки на телевізорі вибори і дивлюся. Скільки разів просили сільраду, щоби привезли мені урну. Лише кому це потрібно?
Першим був Лук’ян Полюхович
1449-го польська королева Бона нагородила боярина Лук’яна Полюховича, який ніс прикордонну службу, дворянським титулом та подарувала землі у нинішньому Зарічненському районі. Лук’ян та ще четверо його братів збудували маєток і заклали село Серники. Полюховичі почали називати і кріпаків за принципом: чий холоп — Полюховичів. Хлопці з інших сіл, одружившись із сірниківськими дівчатами, брали їхнє прізвище. У селі переконані, що Полюховичі з інших регіонів України та світу походять звідси. Один із вихідців Серників, Іван Полюхович, був депутатом Верховної Ради. У Рівному працює Асоціація Полюховичів. Ця організація матеріально підтримує всіх людей із таким прізвищем.
1911, 4 липня – Петро Колпачок-Полюхович народився в селі Серники Зарічненського р-ну Рівненщини.
1937 – одружився з Ганною
1938 – забрали до армії; народилася дочка Віра
1941 – воював на Першому білоруському фронті
1944 – повернувся до Серників з медаллю “За взяття Кенігсберга”; народилася дочка Люба
1947, 1949, 1957 – народилися дочка Марія, сини Сергій і Микола
1973 – з кузні вийшов на пенсію
1976 – померла дружина
2006, серпень – онукового зятя Петра, чоловіка Наталії, збила машина, коли він їхав мотоциклом; сім’я збирає гроші на лікування. Наталія працює санітаркою у сільській амбулаторії.
Автор: Олена ВЛАСОВА
Gazeta.ua
17 серпня 2006 року
