СЕРНИКИ (Історико-географічна належність населеного пункту)
До 1939 р.: Серники, село, Поліське воєводство, Польща;
1939–1941 рр.: Пінська область, Білоруська РСР;
1941–1944 рр.: Висоцький район, Столінський ґебіт, Генеральна округа «Волинь-Поділля»;
після 1991 р.: Серники, Рівненська область, Україна
Село Серники розташоване в південній частині Поліських боліт, безпосередньо на українському боці кордону з Білоруссю, приблизно за 30 кілометрів (19 миль) на південь від Пінська. Згідно з переписом 1921 року, єврейське населення становило 987 осіб.
Завдяки своєму віддаленому розташуванню, у липні 1941 року Серники залишилися майже поза увагою німецьких військ, що просувалися вперед. За свідченнями очевидців, після відступу радянських військ місцеві українці перебрали владу у свої руки та наприкінці липня 1941 року взяли участь у пограбуваннях і вбивствах євреїв у Серниках. (1) Наприкінці липня 1941 року 3-й ескадрон 2-го кавалерійського полку СС також розпочав свою «зачистку», що супроводжувалася вбивствами, на території Поліських боліт у районі Ратного, просуваючись через Камінь-Каширський, Кухотську Волю, Лахву, Серники та Давид-Городок. (2) Ймовірно, цей підрозділ пройшов через Серники протягом першого тижня серпня 1941 року. За словами місцевих свідків, на початку серпня 1941 року біля синагоги було заарештовано понад 100 євреїв-чоловіків. Їх відвели до місцевої школи, де протягом трьох днів піддавали глузуванням і приниженням, після чого доставили на єврейський цвинтар у Серниках і розстріляли силами під командуванням німців.
Спочатку в селі не було постійного німецького гарнізону; управління здійснювала українська поліція під командуванням Івана Полюховича, а німецькі посадовці навідувалися періодично для перевірки стану справ. Точний час створення гетто невідомий, проте відомо, що євреїв із навколишніх сіл змусили переселитися туди; станом на квітень 1942 року гетто вже точно існувало і, ймовірно, було обгороджене колючим дротом. (3) Євреїв із гетто залучали до примусових робіт — переважно до вирубки дерев у навколишніх лісах. До кінця літа чоловіки, які ще залишалися живими, нагадували «скелети» через виснажливу працю та брак їжі. Більшу частину населення гетто становили жінки, діти та літні люди.
Восени 1942 року євреї Серників передчували наближення «акції» (знищення), оскільки більшість гетто в навколишніх населених пунктах на той час уже були ліквідовані. Серед тривожних ознак було те, що євреїв перестали виводити на роботи за межі гетто, а власники речей, переданих єврейським майстрам на ремонт, почали забирати їх назад — незалежно від того, чи було роботу завершено. На початку вересня з’явилися чутки, що неподалік готують ями. Згодом місцеві поліцейські, посилені підрозділами німецької жандармерії, вночі оточили гетто. (4)
Ліквідація гетто в Серниках відбулася у вересні 1942 року; під час неї було вбито близько 850 євреїв. Місцеві жителі заздалегідь викопали ями в лісі, приблизно за 3–4 кілометри від Серників. Установити за німецькими джерелами, які саме підрозділи здійснили цю операцію, не вдалося. На підставі свідчень євреїв-очевидців можна дійти висновку, що в період із 9 по 29 вересня 1942 року гетто в Серниках було ліквідовано за вказівкою СД (імовірно, зі Столина або Любешова) за підтримки жандармерії, підрозділів місцевої поліції та інших місцевих помічників. (5) У день ліквідації гетто до Серників вантажівкою прибула група німців. За словами одного зі свідків (який згодом також засипав яму), близько 50 німців і поліцейських супроводжували євреїв до місця страти: німці йшли в голові та в хвості колони, а українські поліцейські охороняли її з боків. (6) Коли колона рухалася до ями, двоє єврейських хлопчиків відірвалися від неї й кинулися в бік річки, але були застрелені озброєними конвоїрами під час втечі. (7)
Масштаби гетто не вимагали залучення підрозділів 2-го кінного поліцейського дивізіону (Polizei Reiterabteilung II) чи інших поліцейських батальйонів, що перебували в цьому районі. Однак, оскільки близько чверті мешканців гетто вдалося втекти, німецьке командування, ймовірно, пошкодувало, що не залучило додаткові сили. Згідно з одним зі свідчень, перед початком масового розстрілу начальник гестапо виступив із промовою, дорікаючи присутнім українським поліцейським і місцевим селянам (які прийшли в надії на здобич) за те, що вони не забезпечили належної охорони гетто. Після цієї промови столінський хасидський рабин Меїр Вінер прочитав разом із приреченими євреями молитву сповіді («відуй»); багато маленьких дітей повторювали слова молитви слідом за ним. (8)
Голова єврейської ради (юденрату) Шломо Туркеніц напередодні ліквідації допоміг багатьом мешканцям гетто втекти, хоча сам залишився — через сімейні обставини. Близько 272 осіб — серед яких понад половину становили чоловіки віком від 8 до 40 років — зуміли втекти й дістатися лісу. Близькість густих лісів до гетто, яке межувало з річкою Стублою, допомогла багатьом євреям урятуватися. З тих, кому вдалося втекти, 102 особи загинули в лісах: від 10 до 12 із них полягли в боях, будучи партизанами; а решта піддалися від голоду, холоду та хвороб або були вбиті поліцейськими та іншими місцевими жителями. (9)
Судово-медичні експертизи, проведені австралійським Відділом спеціальних розслідувань (Special Investigations Unit), показали, що жертв змушували спускатися по похилій площині в яму. Одних спрямовували ліворуч, інших — праворуч. Більшості вистрілили в голову, декого ж забили до смерті тупими предметами. Тіла були викладені паралельними рядами, обличчям донизу. В одній частині ями тіла лежали хаотично, що свідчить про виникнення паніки. У тих, чиї тіла лежали посередині, зазвичай було менше кульових поранень у голову. У місці поховання було розкидано одяг — це вказує на те, що після страт могилу обшукали. Розслідування встановило, що виконавці використовували німецькі боєприпаси, виготовлені в період з 1939 по 1941 рік. (10)
Після проведення цієї «акції» місцева поліція та інші підрозділи, лояльні до німців — зокрема й місцеві лісники, які отримували платню від окупантів, — продовжували полювати на євреїв, що переховувалися в лісі. Так, невдовзі після різанини в Серниках один із сусідів бачив, як місцевий лісник під дулом зброї вів групу євреїв: «Їх було 13 осіб. Я впізнав дружину колишнього мешканця Серник [єврея] та сімох його дочок віком від 10 до 20 років. Усі вони жили в Серниках. Лісник загнав своїх жертв на два високі пагорби. Незабаром я почув черги з автоматичної зброї. Мені стало дуже страшно. Повернувся він сам». (11)
Автори: Стівен Паллавічіні та Мартін Дін
Ресурс: https://muse.jhu.edu/document/3222
ДЖЕРЕЛА
Відомості про Серницьке гетто та його знищення можна знайти в таких виданнях:
- Мейлех Бакальчук-Фелін (Meylekh Bakalchuk-Felin), Zikhroynes fun a Yidishn partisan («Спогади єврейського партизана»), Буенос-Айрес, 1958, с. 9–19.
- Д. Беван (D. Bevan), A Case to Answer: The Story of Australia’s First European War Crimes Prosecution («Справа, на яку слід відповісти: історія першого судового переслідування за воєнні злочини в Європі, проведеного в Австралії»), Кент-Таун: Wakefield Press, 1994.
Документи та свідчення про знищення євреїв Серників зберігаються в таких архівах:
ANA; AŻIH; BA-L; DAVO; USHMM; YVA, зокрема матеріали під шифрами O-3/1138; M-1/E/457, 550 та 2306.
ПРИМІТКИ
[1] Шмуель Спектор (Shmuel Spector), The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–44 («Голокост волинських євреїв, 1941–1944»), Єрусалим: Achva Press, 1990, с. 66.
[2] BA-L, ZStL, 2 Ks 11/63, судовий процес у справі Меґілла (Magill Trial), свідчення Ганса Шмідта від 12 березня 1964 року, с. 62.
[3] Шмуель Спектор, The Holocaust of Volhynian Jews, с. 366. Автор датує створення гетто січнем 1942 року.
[4] Мейлех Бакальчук-Фелін, Zikhroynes fun a Yidishn partisan, с. 9–19.
[5] Там само, с. 18. Автор датує масовий розстріл 9 вересня 1942 року — за три дні до Рош га-Шана, єврейського Нового року. Інші джерела називають датою розстрілу 29 вересня 1942 року.
[6] ANA, розслідування Спеціального слідчого підрозділу (Special Investigations Unit, SIU) у справі Івана Полюховича (Іванечка): свідчення Степана Сидоровича Полюховича. У 1993 році суд в Аделаїді виправдав Івана Полюховича за двома обвинуваченнями у вбивстві, висунутими відповідно до австралійського законодавства про воєнні злочини.
[7] Свідчення очевидця про цей епізод наведено в книзі Марка Ааронса (Mark Aarons), War Criminals Welcome: Australia, a Sanctuary for Fugitive War Criminals since 1945 («Ласкаво просимо, воєнні злочинці: Австралія як притулок для втікачів, обвинувачених у воєнних злочинах, від 1945 року»), Мельбурн: Black Inc., 2001, с. 480.
[8] Мейлех Бакальчук-Фелін, Zikhroynes fun a Yidishn partisan, с. 19.
[9] Там само, с. 17, 176; YVA, O-3/1138, свідчення Д. Зальцмана (Гавіша). У цьому свідченні кількість утікачів оцінено в 300 осіб. Див. також: М. Каганович (M. Kahanovich), Milhemet ha-Partisanim ha-Yehudim be-Mizrah Eiropah («Війна єврейських партизанів у Східній Європі»), Тель-Авів, 1954, с. 93.
[10] ANA, розслідування SIU у справі Івана Полюховича. Під час розкопок, проведених SIU у 1990 році, встановлено, що яма, у якій убили євреїв, мала приблизно 40 метрів завдовжки, 5 метрів завширшки та близько 2 метрів завглибшки. Тіла в ямі лежали складені одне на одне, наче дрова.
[11] ANA, SIU, радянське обвинувачення у справі Івана Полюховича, яку розглядали в Австралії.
![]()