«Завдання свідомості в тому, щоб побачити загальне в частинці, божественне – в природному, вічне – в скороминущому».
Дж.К.Арган, італійський мистецтвознавець
ТАЄМНИЦЯ МОЛОДОЇ КОРОЛЕВИ
Ці події, які вже давно належать історії, проходили на початку ХVІ століття. У той час землі Зарічненщини належали Великому Князівству Литовському і входили в Пінське староство Брест-Литовського воєводства. Правив тоді Зиґмунд І і була в нього дружина – королева Бона. Походила вона з Італії. Сам римський імператор Карл V сватав за польського короля доньку герцога Джовані Галеаца Сфорца і Ізабелли Арагенської з Мілана. Між іншим, при дворі її дядька – і Людовіка Сфорца, на прізвисько “Моро” (чорний) довгі роки працював і творив всесвітньо відомий Леонардо да Вінчі.
Ім'я Бона - означає добра. Ще й нині переповідають, що в молодих літах вона була надзвичайно гарною, розумною і хитрою. (Див. Дереворіт 1521 року роботи Флоріана Унглера із Чехії. В верхніх кутах гравюри герба батьків Бони). Про славнозвісну високородну Дону складено багато легенд. Декілька з них існує і в нашому ріднокраї. Бо у 1523 році королева Сфорца отримала від свого чоловіка землі Пінського князівства і перетворила його в староство, щоб збільшити прибутки.
ТОРЦОВА ДОРОГА КОРОЛЕВИ
Де і коли події відбувались – незабаром здогадаємось. “Було то весною, чи восени – ніхто не знає. Але відомо, що дощі пройшли. Коли проїздила королева через Серники, в напрямку королівської дороги вздовж річки Стубла, то карета загрузла в багнюці. Винесли слуги на розкладному кріслі-ношах ясновельможну пані на сухе місце. Пробували і так, і сяк витягти карету. Не можуть важку повозку з місця зрушити, вже челядь, сама між собою не радиться, а більше сперечається. Аж підійшов один парубок, з Полюховичів. Подивився на карету, обійшов довкола калюжі, поглянув на коней. Потім ступив у воду біля заднього колеса, яке найбільше засмоктала багнюка, підставив свої рамена під дно карети, напружився… і не тільки витяг з багнюки два колеса королівського візка, а ще й трохи переставив їх в бік, на тверде місце. Вийшов з води, гукнув потужним голосом на коней. І винесли вони, мов на крилах, карету. З пристрастю глянув молодий Полюхович на красуню-королеву. Від несподіванки, молода жінка зніяковіла тільки на мить: “Чево холоп?” – запитала королева (прочитайте, прізвище Полюхович з кінця і ви побачите у ньому подобу королівської фрази). Молодий чоловік сподобався володарці Полісся, і за сміливість був возведений в привілейований стан. А те місце і вулицю згодом вимостили торцованими колодами. Іще довго їздили тією дорогою люди і згадували молодого, сміливого і сильного Полюховича та чарівну королеву”.
Про це ще донедавна оповідали люди. Можна в це вірити, можна сумніватися, але зовсім інші почуття з’являються, коли на очі потрапляє рідкісний документ, в якому зафіксовані події тих давніх часів.
ДЕЩО ПРО ПОХОДЖЕННЯ РОДИНИ ПОЛЮХОВИЧ
На жовтуватому від часу, цупкому папері, звичного для нас формату, зшито майже десяток листів з гербами. Всі сторінки виконані краснописом, прошнуровані і скріплені сургучевою печаткою. Міні-фоліант датований 21 листопадом 1802 року. Мова польська. Всі дати писані словами. При читанні вражає відсутність жіночих імен, при наявності сотень чоловічих та по-батькові. І тільки одне Бона – згадується декілька разів. Пропонуємо один із уривків тексту: “Дмитрій Полюх з Мазовії в місцевості Серницькій осів, поселився від сьогодні і дав початок своєму прізвищу. Він і є початківцем першого покоління Полюхів…
У Дмитра Полюха народилось шість синів: Лук’ян, Богдан, Гриц (Гринь), Марк, Степан, Єнца. На підтвердження складено два привілеї (особливі закони Прим. авт.) від найповажнішої королеви Бони. Перший – 1526 року, 26 травня. Королева Бона, за особливі заслуги, дала шести братам прізвище Полюхович і землі в Серниках…”
Цікаво, що чоловік Бони, Зиґмунд І також пожалував, на умовах військової служби, пізніше, в 1544 році, село Мазепинці (Київська обл..) предкам Івана Степановича Калединського. Від назви цього родового села майбутній гетьман отримав своє прізвище – Мазепа. З ним він увійшов в європейську історію творцем шедевру дипломатичного мистецтва – українсько-шведської угоди, згідно з якою Україна ставала територією для бойових дій, де в бою, немов два гладіатори на арені Колізею, зійшлись шведський король і російський цар. При подальшому примиренні воюючих сторін, Україна могла б стати незалежною. Єдиного не передбачив гетьман: Петро І, відкинув всілякі цивілізовані правила ведення війни. Але давайте повернемось на наші терени.
ДЕРЖАВНА ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ
Слід зазначити, що в першій чверті XVI століття на Зарічненщині проходив кордон між землями, що належали Королеві Боні і Луцькому (Волинському) князеві Федору Чарторийському. Кожна сторона оберігала свої межі, і не допускала, яких “от служби тягловой отпустили и наказали службой военной часу войни служити”. Тобто брати Полюховичі, їх рід, були звільнені від повинностей тяглових селян і приписані до двору королеви, з певними правами і гербом “Наленч“.
ЛИЦАР ГЕРБУ “НАЛЕНЧ”
Королеві Боні присвячено «багато пісень і належить значна кількість сторінок історії. Про Лук'яна збережено три легенди. Про одну з них ми довідались. Спробуємо "розшифрувати" герб. Як відомо, в середні віки виняткового значення набувала воїнська доблесть, відвага, готовність до самопожертви. Червоне поле щита означає високу відповідальність особистості за вибір перед Долею. Ціною свого життя, як щитом, має право захистити честь свого духовного сеньйора, в нашому випадку - Королеви Бони.
Біла нашийна пов'язка, зі схрещеними кінцями, піднімалась списом лицаря, який, в смертному змаганні з супротивником, виборював право! бути вірним лицарем прекрасної дами. Наступна деталь герба - роги з круглими стовбурами і гілками відповідають самцю шляхетного європейського оленя. І Це красива струнка і витончена тварина з широкими грудьми, з швидкими і блискавичними рухами. Вона без особливої напруги долає найрізноманітніші перепони. Характер її, навпаки, далеко не шляхетний, дратівливий, злий. І навіть з прирученим оленем треба вести себе обережно. Королева, яка стоїть на короні і тримає оленячі роги, - не потребує коментарів. В основі ж композиції герба - дві гілки рослин, що нагадують липу і калину, також перев'язані докупи стрічкою. Що означають ці делікатні символи і які почуття відображають, - про це ми можемо тільки розмірковувати.
Древні слов’яни рахували липу деревом любові і краси. Довкола вікових лип дівчата водили коло. Калина вважалась весільним деревом. Букетами з калини прикрашали весільні короваї, дівочі вінки, страви для гостей. А що означали ці рослини для високородної європейської дами і чому і вони з’явились на гербі залишиться для нас назавжди загадкою. Хоча історики сві-дчать, що люди, які жили в сувору і похмуру пору середньовіччя, як і в усі епохи, тягнулись до світла, краси і любові. Хотіли, щоб ці почуття жили не тільки в тісних храмах і надмірно великих палацах, але й на просторах їх повсякденного життя. І тільки сильні, могутні особистості ї красиві почуття могли руйнувати суспільні перепони і залишати після себе легендарну пам’ять для нащадків.
