Протягом нинішнього року управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у Рівненській області видано 55 нових автомобілів для осіб, які визнані інвалідами внаслідок трудового каліцтва. З них 8 потерпілим на виробництві, якими опікується відділення Фонду ССНВ у Зарічненському районі. Зокрема, 16 листопада 2007 року отримав автомобіль «Таврія-Славута» і житель нашого району — інвалід 1 групи від трудового каліцтва Іван Павлович Полюхович з с. Серники.
Коли ми з начальником відділення Фонду ССНВ Рітою Станіславівною Філіц завітали до його оселі, новоспечений власник автомобіля саме повернувся з сином від нотаріуса, де вони оформляли необхідні документи на право управління автомобілем синові, оскільки інвалід не може самостійно ним керувати. За розмовою про своє життя-буття, Іван Павлович повідав, зокрема, і про той нещасний випадок, що трапився з ним на роботі, котрий призвів до інвалідності.
Народився він у с. Серники, в 1937 році. Рано ставши сиротою, вже з 12 літ почав працювати у полі. Затим була служба в армії, яку проходив на Камчатці. Після повернення додому одружився і влаштувався на роботу їздовим у місцевому колгоспі. Каже, що за 20 років тамтешньої праці завіз вручну мало не всі навколишні сільськогосподарські угіддя. Проте, однією працею в колгоспі сім’ю у складі чотирьох дітей не прогодуєш — відомо ж яка там мізерна платня, тож періодично виїжджав на сезонні заробітки. При цьому, з колгоспом не поривав. З часом, видавши дочок заміж, їздити на «шабашку» перестав, обмежившись працею у рідному, тоді вже радгоспі, де, як і раніше, працював їздовим.
Того злощасного дня, 1 березня 1992 року, здавалось би, ніщо не передвіщувало біди. Іван Павлович, як завжди, звично розвозив по фермі корми. Розвантаживши воза, на якому стояв, чоловік саме нагнувся за віжками, як раптом під його ногами з’їхала дошка і він з усього маху впав горілиць, сильно вдарившись спиною… Прийшов до тями під возом, але вилізти з-під нього і підвестися не було сили — не слухалися ні ноги, ні руки — все тіло немов скувало одним ниючим болем… Уже потім, у Зарічненській лікарні від медиків довідався, що у нього зламаний хребет та пошкоджений спинний мозок. Травма була настільки серйозна і складна, що за хворим на другий день спеціально прилетів вертоліт — будь-яким іншим транспортом доправити потерпілого у Рівне було неможливо. У той же день Івана Павловича прооперували. Операція пройшла вдало. Про це згодом не раз зазначали лікарі у санаторіях, в яких він потім проходив лікування. Тож нині своїм життям серничанин завдячує хірургу В. Басалкевичу та завідуючому відділенням С. Опанасенку, котрі проводили оперативне втручання.
— 15 днів я пролежав на витяжці, — розповідає про ті смутні часи Іван Полюхович, — потім ще 4 місяці був прикутий до лікарняного ліжка. Навіть після виписки все подальше життя мушу лікуватися…
Повернувшись додому, Іван Павлович, на перших порах, самостійно пересуватися не міг, рухався за допомогою спеціального пристрою. Тобто, у 55 років удруге вчився заново ходити. Затим став потроху пересуватися за допомогою палиць. Так тепер і живе. Але, незважаючи на те, що 1-ша група інвалідності хоч і вибила чоловіка із звичної трудової діяльності й активного життя, вона, одначе, не зламала його волі. І хоч інвалід не може більше працювати чи виконувати якусь роботу, все ж намагається якось допомагати рідним — наглядає за малими внуками, яких у нього десятеро (є вже і правнук), коли інші члени родини десь в полі, дає поради синові, як вести господарство тощо.
Коли два тижні тому інваліда повідомили, що він отримає автомобіль, то той спочатку навіть не повірив в цю новину.
— Не думав, що доживу до цієї події, — зізнається Іван Павлович, — бо з прикладу інших знаю, що деякі інваліди десятиліттями чекають своєї черги на автомобіль. Буває, що й помирають, так і не діждавшись. Тому, коли у 2002 році, завдяки працівникам фонду, які допомогли зібрати і подали необхідні документи, я став на чергу по отриманню автомобіля, все ж не надіявся, що коли-небудь його отримаю. Тож, користуючись нагодою, хочу подякувати Ріті Станіславівні і всім працівникам Фонду ССНВ за ту допомогу і підтримку, яку постійно відчуваю з їхнього боку. Адже, як би важко не доводилось нині (без сторонньої допомоги навіть взутися не можу), відчуття того, що держава, в особі цих людей, дбає і піклується про тебе, допомагає долати і хворобу, допомагає жити, не дивлячись ні на що.
Автор статті: Сергій ТИШКОВЕЦЬ
За матеріалами статті Сергія Тишковця, листопад 2007 року
